Коли читаєш книгу чи слухаєш історичні розповіді, то ніби проживаєш чиєсь життя, линеш подумки в старовину…
Багато історій мені розповідав батько про урочище «Орішне». Там колись розташовувався партизанський загін, а згодом – партизанське з’єднання «За Батьківщину!», слава про яке лунала на всю Україну та за її межами.
Урочище знаходиться в лісі, за шість кілометрів від села Дебреве. Там живуть мої батьки, там жили мої діди і прадіди, що знали про партизанів і про Другу світову війну не з розмов, а самі воювали і захищали рідний край.
Раніше дорога до «Орішного» була виїжджена машинами. Багато людей вирушали у місця партизанської слави, щоб відчути подих історії, щоб прибрати біля обеліска, щоб ушанувати загиблих і згадати про них у День Перемоги…
Їдемо в «Орішне»…
Ось і галявина!.. Дух перехоплює…
Ми вийшли з машини. Нарешті! Як мені хотілося побувати тут!
Перше враження – це тиша. Неймовірна тиша серед величі лісу…
Величенна галявина, оточена старими могутніми дубами. В центрі – обеліск Партизанської Слави.
Іду до пам’ятника, відчуваю, як боязко і трепетно ступати по цій землі – землі, по якій ступали мої предки, де колись чулися постріли, крики, де в мирний час жили собі люди, співали, працювали, пекли хліб…
Обеліск – високий, метрів п’ятнадцять. На верхівці – зірка.
Навколо обеліска ростуть столітні сосни. І ще одна, маленька, примостилася поруч. Дерева бережуть історію… Бережуть подвиги наших земляків…
Праворуч – високий дуб, ліворуч – старезна верба. Це не просто дерева. Це – обереги. Обереги старовини, мужності, сили…
Про героїчні подвиги партизанів нашої Носівщини 1941-1943 років можна прочитати на сторінках дуже цікавої книги, яка збереглася в нашій родині.
Це повість Героя Радянського Союзу М.Д.Симоненка, який був командиром полку партизанського з’єднання «За Батьківщину!», під назвою «В лісах над Остром».
Ця книга – реліквія, найцінніший скарб. Вона знаходиться у моїх батьків. Перечитана по кілька разів усіма членами нашої родини, сусідами і знайомими. На вже коричневих сторінках її оживає історія нашого краю.
Потрапила книжечка до нашої сім’ї не випадково. Мій прадід Бурсук Микола Павлович (1911 р.н.)
був особисто знайомий з її автором Миколою Симоненком.
Видана книга в 1969 році. У тому ж році і подарована моєму прадіду. Так уже 50 років вона знаходиться у нашій родині.
Ось як описує Симоненко першу ніч в «Орішному»: «Ворог наближався до Носівки. В ніч на 12 вересня 1941 року ми в складі 12 чоловік виїхали в ліс.
Тихо поскрипували підводи. В темряві майже не було видно облич товаришів. Крізь шум дощу і завивання вітру раз у раз долинали постріли ворожих гармат. Палахкотіли заграви пожеж.
Ліс, у якому ми опинилися, був овіяний героїчним духом боротьби, що вели тут партизани під час громадянської війни. Цей ліс і тепер гостинно дав нам притулок»
(с. 10).
«На початку жовтня в ліс прибув М.І.Стратілат. Всі розпорошені по лісу групи партизанів були зібрані в урочище «Орішне». Під командуванням Стратілата тут був утворений загін, що об’єднував 68 бійців» (с.12).
Тоді ж, восени 1941 року, вороги вдерлися на Носівщину. Громили, били, убивали. Пожежі займалися то тут, то там. Сила ворога була набагато чисельнішою.
Одного погожого дня німці оточили с.Дебреве. Вони готували операцію по знищенню чоловіків. Заходили в кожну хату і забирали їх.
У березні 1942 року в загоні вже було понад 300 бійців, які не жаліли себе, а мужньо йшли до перемоги, дивлячись сміливо у вічі ворогу…
«Наше з’єднання , зустрічаючись із партизанами Ковпака та Федорова, діставало цінні відомості, необхідні поради, матеріальну допомогу» (с.44)
Влітку 1942 року партизани вирішили будувати землянки, адже в тимчасових наметах місця всім уже було замало. Працювали чоловіки й жінки. У землянках були облаштовані груби, був стіл, ліжко, лави, посуд. Робилися земляні сходи.
Вхід у землянку ретельно маскували від ворога листям, травою, гіллям. По обидва боки галявини, між дубами, були розкидані житла партизанів.
Коли ми з однокласниками та нашим класним керівником Кириленко Олександрою Федорівною приїздили сюди прибирати, то бачили дві землянки. Одна була напівзруйнована, інша – в гарному стані. Можна було навіть залізти всередину і відчути частинку партизанського життя.
Сьогодні, на жаль, не вдалося побачити землянок. Час нещадно знищив їх, залишивши між деревами лише одну неглибоку яму, яка от-от зрівняється з землею.
М.Д.Симоненко пише далі: «Багато сімей, рятуючись від окупантів, пішли в ліс до партизанів. Ми організували для них спеціальний табір, де зібралося близько 500 чоловік. Здебільшого це були жінки, старики й діти.
Усі працездатні жителі табору обслуговували бійців: прали білизну, мололи і пекли хліб. Роботи вистачало всім: батальйон налічував тоді вже 700 бійців» (с.49).
Восени 1942 року вороги дізналися про місце розташування носівських партизан. Треба було негайно переходити в інше місце. Було прийняте рішення розійтися по лісу невеликими групами, обладнати тимчасові намети. З селянами залишилися по 4-5 партизанів, у яких була зброя. Решта партизанів вирушила на бойове завдання.
На початку зими 1943 року партизанське з’єднання, хоч і в неповному складі, поверталося назад. Про це в книзі «В лісах над Остром» говориться так: «Ми верхи помчали в «Орішне», де були залишені наші підопічні. Їхали швидко.
Табір, де стояв батальйон, був розгромлений. Тиша, жодної живої душі… Я дав шість пострілів з умовними інтервалами. Скоро ми побачили, як звідусіль збігаються люди. Нас оточили. Плакали, цілували, розпитували про тих, кого не було з нами. Так, це справді була єдина сім’я, і відчуття єдності з нею не раз зігрівало нас у ті нелегкі дні.
Надвечір прибув увесь батальйон. Ми розташувались на своєму старому місці. Почали приводити в порядок землянки, влаштовувати табір і бомбосховище. Знову запрацювала пекарня, кінний млин. Діти, матері, люди похилого віку почали регулярно одержувати гарячу їжу, хліб» (с.51).
У вересні 1943 року Носівщина була звільнена від окупантів.
Симоненко пише так: «19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітинг з нагоди передачі наших бійців 132-й армії.
Відгриміли останні бої на території нашого району. Та війна тривала. Бійці партизанського з’єднання «За Батьківщину!» пішли битися далі з ворогом».
Щороку в День Перемоги збиралися партизани в урочищі «Орішному», щоб побачитися, згадати, поговорити. Спокійно. Вони знали, що ніхто не порушить тиші.
Через двадцять років після Другої світової війни, у 1966 році, було споруджено обеліск Партизанської Слави, на закладку якого зібралися вже не юнаки й дівчата, а сиві люди в орденах та медалях. Багатьох тоді вже не було…
Минуло вже більше 75 років, як припинило діяти партизанське з’єднання «За Батьківщину!» Височіє самотньо обеліск посеред галявини. Справа – кремезний партизанський дуб, зліва – трухлява верба. А трохи далі – стара яблуня, під якою мурахи облюбували своє помешкання.
Такими словами завершив М.Симоненко свою книгу: «Навколо тихо шумлять віковічні дерева – свідки героїчного минулого. Вони немовби перемовляються між собою про славні діла патріотів.
Біля підніжжя монумента не в’януть квіти пам’яті і любові. На камені викарбувано крилаті слова О.Довженка:
Партизани – це ті сини України,
перед якими скинуть шапки цілі століття,
якими пишатимуться цілі покоління».
Промайнули роки, партизани відійшли у вічність, та слава про їхні подвиги не згине ніколи, не забудуться події сивої давнини…
Надихавшись історичним повітрям, отримавши незвичайні емоції, ми лаштуємося додому.
Передивляюся сьогоднішні світлини і знову думками лину в «Орішне». Справді, там оживає історія. Не забуваймо її! Бережімо!
Автор: Хоменко Ніна, учитель української мови та літератури Іржавецького НВК
Немає коментарів:
Дописати коментар